Село Мар'янівка розкинулось на мальовничих берегах невеликої річки Протока, що утворює ряд ставків у селі, а далі впадає в Рось. Історія села сягає в глибину століть. На його околицях збереглися стародавні могили – історико-культурні пам’ятки. Серед них – легендарний курганVІ століття до нашої ери – Переп’ятиха, який згадується в літописах періоду Київської Русі.
На південний захід від села Мар’янівка стояло укріплене місто Переп’ятиха. З усіх боків воно було огороджене кам’яним муром. В місті височів замок князя Переп’ята і княгині Переп’ятихи, яку звали Мар’яна. Одного разу князь пішов походом в далекі краї. Вдома лишилася княгиня з великою дружиною. Минав рік, минав другий, а від князя ні вісточки, ні слуху. Думала княгиня, що загинув він, мабуть, із своєю дружиною хороброю на полі бою, і сумувала самітна. А тут тривожна вістка пронеслась: суне на Київ якесь озброєне військо. Княгиня зібрала свою дружину і вирішила піти з нею назустріч тому війську. На світанку два військові табори зійшлись поблизу Фастова, і почалася жарка січа. Був густий туман. Бились непереможно дві сторони, аж поки зійшло сонце. І перший сонячний промінь упав на вбитого Переп’ята. Впізнала княгиня чоловіка, заплакала, заголосила, та не встав князь.
Затих бій, воїни у розпачі оточили свою княгиню. А вона ламала білі руки, схилившись над чоловіком, а потім витягла з ножен меч і впала мертва поруч з мертвим князем.
Їх поховали, насипали дві могили. Одну назвали Переп’ят, а другу – Переп’ятиха.
А село Мар’янівка назване в честь княгині Мар’яни.
Герб у вигляді щита. В центрі синього поля правої частини щита розташоване червоне багаття з трьома омахами полум’я.Така фігура символізує три колгоспи, які були на території Мар’янівки. Синій колір символізує Велич, Красоту, Ясність хліборобської праці та боротьби проти загарбників. Зелений колір лівої частини щита символізує Надію, Свободу, Достаток. Золоті літери « І» та « К» - це данина пам’яті І. С. Козловському, який прославив Мар’янівку на весь світ.
В центрі малинової піраміди срібна жіноча фігура з двома мечами в обох руках нагадує про легенду, яка оповідає про походження назви села.
Зелений колір полотнища прапора символізує велич співочого таланту І. Козловського та хліборобського таланту селян. Два срібних мечі покладені хрестоподібно вістрями вниз. Така фігура означає кінець бойових дій. Через перехрестя мечів, посередині зображений скрипковий ключ, що знов нагадує про світову співочу славу Мар’янівки.
У селі Мар’янівка минуло раннє дитинство Козловського. Батьки Івана Семеновича, помітивши талант сина, вирішили віддати його на навчання до Києва. Як пізніше згадував І. Козловський, мати хотіла, щоб він став священиком. Тому семи з половиною років він – у церковній школі Свято-Михайлівського монастиря. Співав у Софіївському соборі. Видатний Український актор Панас Саксаганський, почувши унікальний голос Козловського, запросив його до хору Товариства українських акторів під керівництвом І. Мар’яненка. Сам Микола Віталійович Лисенко благословив його на співучу сцену.
Пізніше – навчання в Київському музично-драматичному інституті імені М. В. Лисенка. Одночасно Іван Семенович був солістом Української хорової капели під керівництвом знаменитого хорового диригента Олександра Кошиця. Подальша його доля тісно пов’язана з оперними театрами Харкова, Одеси, Свердловська, Москви.
Першу сольну партію І. Козловський виконав у відомому всім творі Ніщинського « Закувала та сива зозуля», а перша оперна партія Фауста в опері Ш. Гуно « Фауст». Далі провідні ролі в інших операх: Дж. Верді – « Траві ата», Ш. Гуно – « Ромео і Джульєтта», Мусоргського – « Борис Годунов» та багато інших.
За своє життя І. Козловський дав багато сольних концертів, останній з яких – у 90 років. У них широко звучали українські пісні, твори нашої національної класики.
І. Семенович був людиною глибоко віруючою. Він регулярно відвідував храм, дотримувався всіх православних обрядів, щиро постився.
За найменшої нагоди намагався побувати в рідній Мар’янівці, щедро пригощав своїх земляків. І. Семенович, як ніхто, глибоко розумів душу селянина, його непросте життя.
« Моя душа – в Україні, в селі Мар’янівка. Там все прозоре – і води, і повітря пахуче. Була печаль, було горе. Війна знищила все. Але посадили новий сад. Сад уже росте. І треба, щоб у садочку і душа людська розквітала. Це наш спільний обов’язок – дбати про красу землі і чистоту душі. Ось чому звертаюсь я в думках до дітей, що живуть у моєму рідному селі. Може, виростуть з них нові композитори, музиканти, співаки. Та незалежно від цього, хай всі виростуть добрими людьми, люблять рідну землю і будуть завжди щасливі… ( З виступу на 90-річчі).
Саме тут, у Мар’янівці, створено музей-садибу І. Козловсько-го на згадку нащадкам про народного митця. Старовинна ха-та, що потопає у різнобарв’ї мальв, які веселим вінком обгор-нули білу хатину під солом’яною стріхою, а далі – розбіглися між яблунями аж до берега, а ще далі – лугове пишнотрав’я і таємничі верби над водою, нагадує неймовірну казку в центрі села, ніби в іншому часі та вимірі. А коли з хати лине голос нечуваної краси, легко злітає над мальвами, над селом і зли-вається з синім небом, здається, що сонячний промінь гаряче пронизує душу до сліз, до радісного щему любові до усього живого на землі. Здається, що за якусь мить на порозі виросте міцна і граціозна постать маестро, який у свої 90 вражав ви-тонченістю жестів, філософською глибиною думки.
БЛАГОСЛОВЕННА ЇЇ ДОРОГА!
НІНА ПЕТРІВНА ОПАНАСЕНКО
Народилася Ніна Опанасенко в селі Мар′янівка
21 січня 1942 року.
1949 року пішла у перший клас.
1959 року – закінчила школу, а потім працювала в рідній школі 3 роки лаборантом. Після цього поступає до Київського державного універси-тету імені Шевченка на юридичний факультет, але вчитися не змогла - хвороба знерухоміла тіло. Настали довгі роки лікування.
1967 року - знову студентка університету. У стінах Київської обласної лікарні протягом шести років поєднує і лікування, і навчання на філологіч-ному факультеті – здає сесії, екзамени. Тут же, у стінах лікарні, декан університету в 1973 році вручає диплом філолога з відзнакою. Долаючи важку недугу, у лікарні народжувались її перші поетичні рядки, які дивують своїм несподіваним оптимізмом, неймовірною спрагою до життя, любові, діяльності.
Вирішальну роль у творчій долі дівчини відіграв всесвітньо відомий співак І.С.Козловський. Дізнавшись про гірку долю дівчини, він аж із Японії привіз дефіцитні ліки, влаштував до обласної лікарні.
На перші публікації Ніни Опанасенко звернула увагу українська письменниця Любов Забашта і показала ці вірші поету Леонідові Вишеславському, котрий почав опікуватися молодою поетесою,став редактором кількох її книг. Ніна Опанасенко долає першу сходинку до Храму Слова. Перша збірка «Солнечное эхо» вийшла у 1975 році. Вона пише про людей мужніх, здатних долати суворі труднощі життя, про зв'язок людини з природою, про натхненність і вміння дарувати людям тепло душі. Щирість, задушевність, яскрава образність звернення до найсокровенніших людських почуттів звучить в поетичних рядках молодої поетеси. Збірка увібрала в себе кращі вірші, народжені серцем і болем. Рецензії на її книгу підбадьорювали молоду поетесу, але й зобов’язували до щоденної копіткої праці. Схвильовані її нелегкою долею, сотні людей різного віку прагнули підбадьорити, подякувати за подаровану радість спілкування, за світло її поезії і вона раділа цим відгукам.
Таке відлуння її творчості надихає поетесу на створення нових книг. Про неї пишуть центральні та республіканські видання. Добірки її поезій вміщують провідні літературні альманахи та часописи. Вона стає лауреатом Київської обласної молодіжної премії імені Олександра Бойченка. В 1986 році поетесу прийнято до Спілки письменників України.
Весь цей час Ніна Петрівна писала свої вірші російською мовою, але своя рідна, українська мова все частіше і частіше звучить в її поезіях. Україномовні письменники-друзі з міста Біла Церква, суспільно-політичні процеси, що наростали в Україні, та письменник О.В.Лупій надихнули Ніну Петрівну на створення книг тією мовою, якою співала колискові матуся.
Ніна Опанасенко - непересічна особистість, вольова, емоційна, творчо обдарована жінка, яка долає нові сходинки до висот поетичної майстерності. У своїх творах вона переносить нас у вирій своїх власних почуттів, роздумів, моральних цінностей. Нові книги поетеси – це збірки поезій високого громадського, патріотичного звучання, виняткової мужності, за які вона удостоєна Білоцерківської міської літературної премії імені І.С. Нечуя-Левицького. Її творчі досягнення були відзначені Міжнародною пам’ятною медаллю « Тим, що здолали долю».
Про те, якою ціною даються поетесі успіх і визнання знають лише найближчі друзі. Ні на мить не полишає цю мужню жінку її пекельний біль.
Але вони живуть і тримають один одного на світі – Поетеса і Слово.
Нагороди Ніни Петрівни Опанасенко
1986 р. – Диплом жюри Киевского обласного конкурса любительських фильмов и приз жюри за поэтическую драматургию, ставшую сюжетной основой документального фильма « Ветка в окне».
1989р.– Диплом лауреата областной премии им. А. Бойченко в области литературы, искусства и журналистики за поэтические сборники « Упавший лист» и « Время растить радость».
Червень 1993р. – Міжнародна пам’ятна медаль « Одолевшие судьбу».
ПодякаМар′янівської сільської ради відомій поетесі, автору слів « Пісня про Мар′янівку» Опанасенко Ніні Петрівні за вагомий внесок у розбудову та розвиток села Мар′янівка.
23 листопада 1993р. – Диплом лауреата Білоцерківської міської літературно-мистецької премії ім. І.С. Нечуя-Левицького за поетичну збірку « Стрічати зірку і людину».
3 грудня 2001р. – Орден княгині Ольги ІІІ ступеня. Указ Президента України від 03.12.2001.
6 травня 2002р. – « Золотий фонд» Білої Церкви.
29 листопада 2002р. – Диплом лауреата Київської обласної літературної премії
ім.. Г. Косинки за збірку поезій « Квітка ломикамінь».
20 вересня 2007р. – «Почесний громадянин міста Біла Церква».
Поетичний доробок Ніни Петрівни Опанасенко
Опанасенко Н. Солнечное эхо: стихи/ Н. Опанасенко; предис. Л. Вышеславского.- К.: Молодь,1975.
Опанасенко Н. Ветка в окне: стихи/ Н. Опанасенко.- К.: Молодь, 1987. – 79с.
Опанасенко Н. Здравствуй, день: стихи/ Н. Опанасенко. – К.: Рад. письменник, 1987. – 16с.
Опанасенко Н. Упавший лист: стихи/ Н. Опанасенко. – К.: Молодь. 1988. – 76с.
Опанасенко Н. Время растить радость: стихи/ Н. Опанасенко. – К.: Молодь, 1988. – 76с.
Опанасенко Н. Ночь разбросала светлячки: стихи/ Н. Опанасенко; худож. И. Литвин. – К.: Веселка, 1990. – 53с.
Опанасенко Н. Стрічати зірку і людину: поезії/ Н. Опанасенко. – Біла Церква: Буква,1993.- 63с.
Опанасенко Н. Зболена душа не сиротіє: поезії/ Н. Опанасенко – Біла Церква: Буква,1996.– 46с.
Опанасенко Н. І всміхається щастя мені: лірика Н. Опанасенко. – Біла Церква, 1997. – 75с.
Опанасенко Н. О четвертій над ранок: поезії Н. Опанасенко. – Буква, 2001. – 167с.
Опанасенко Н. Бігли білочки з ялини: вірші Н. Опанасенко; мал. О. Гай. – Біла Церква: Буква, 2002.
Опанасенко Н. Квітка ломикамінь: поезії Н. Опанасенко. – Біла Церква: Буква, 2002. – 303с.
Опанасенко Н. Що болить тобі, мій колосочку?: казка Н. Опанасенко. – Біла Церква: Буква, 2004.
Опанасенко Н. Всіх наділяю серцем чистим: нариси, есеї, замальовки Н. Опанасенко. – К.: «Червона калина», 2005. – 135с.
Опанасенко Н. Захочемо – набудемось!: поезії Н. Опанасенко. – Біла Церква: Контекст-медіа, 2005.
Опанасенко Н. Зачарована Катруся: оповідання Н. Опанасенко. – Біла Церква: Буква, 2006.-24с.
Опанасенко Н. Переінакшене щодення: вірші, роздуми Н. Опанасенко. – Біла Церква: Буква, 2007.
Опанасенко Н. У білому, в зеленому, у синьому саду: автобіог. оповід. для дітей шкільного віку Н. Опанасенко; ред. Г. Гай. – Біла Церква: КОТО «Культура»; Буква, 2009. – 24с.
Опанасенко Н. Вибране Н. Опанасенко. – Біла Церква: КОТО «Культура»; Буква, 2008. – 208с.
Анатолій Устимович Галепа народився 14 жовтня 1939 року у селі Мар’янівка. У Два роки керував сільським клубом. Три роки відслужив солдатом-сержантом в учбовому підрозділі зеніт-ників, а потім вступив до Львівського вищого військово-політичного училища і обрав професію військового журналіста. 34 роки прослужив у ар-мії. Полковник. Служив і працював газетярем у Прикарпатті і в Чехословаччині, в Німеччині і в Польщі, в Болгарії, Забайкаллі, на Далекому Схо-ді, а на останок – в Одесі. За відмінну службу у ди-візійній газеті у буремному 1968 році на території Чехословаччини отримав високу, як у батька, нагороду-медаль « За бойові заслуги». Був ко-респондентом, начальником всіх відділів окружних і групових газет, п’ять років старшим ре-ферентом –редактором головного командування Південно-Західного напрямку, військ Дале-кого Сходу. Член національної спілки журналістів з 1963 року, лауреат 1-го і 2-го фестивалю народної творчості СРСР ( 1985-1986 р.). Поет. Автор багатьох поетичних книг, літературний редактор пісенника « Ліра і зброя», автор збірок оповідань, нарисів, новел на теми героїки. Співробітник газети « Слава і честь». Автор маршів воїнів країн-учасниць Варшавського до-говору. Нині офіцер запасу.
Із спогадів його друга полковника запасу Дмитра Діордієва: « Я не раз бував з Анатолієм Устимовичем у відрядженнях, виміряв чобітьми разом з ним полігони нашого округу. На власні очі бачив його в ділі, роботі. І мені завжди імпонували і імпонують у ньому такі відмінні риси: відповідальність, оперативність, якість. Ніч спати в польовому наметі не буде, а матеріал напише й терміново передасть його до редакції в черговий номер. І , повертаючись з відряджень, ніколи не поспішав додому відмитися від пилюки, а в польовій формі завертав в редакцію і здавав на друкарську машинку вже готові матеріали. Робив так, як робили колись на фронті наші старші колеги-газетярі. Це, як сповідь його серця».
Кожного року у відпустку приїздить з дружиною Таїсією Петрівною, з двома доньками, зятями і онуками у рідну Мар’янівку. Їздить, аби вклонитися світлій пам’яті рідної матусі та батькові – уславленому солдату-фронтовику. Пройтися рідним селом, поспілкуватися з земляками, товаришами по школі. І обов’язково зайти в районну газету, де тринадцятирічним школярем надрукував свій перший вірш, з якого й почалася журналістська доля. Тут у далекому 1953 році він отримав перший свій літературний гонорар – цілих 14 карбованців. У той час, коли колгоспникам грошей не виплачували, а нараховували трудодні, це була велика сума.
Радісний, подолавши по грязюці пішки не один кілометр, повернувся й віддав гонорар матусі. А вона, розплакавшись від щастя, купила на них цукерок-подушечок, роздала їх сусідським дітям й промовила до свого Толі: « Синку, якщо Бог дарує тобі щастя й розум, - будь таким! І не зраджуй його.».
І А. Галепа все своє чесне життя не зраджує святій материнській пораді. Дуже рада вона була, коли 1973 року, приїхавши до Львова й побувавши там у музеї округу, побачила там портрет сина і прочитала такий підпис: « Капітан А. Галепа – кращий журналіст окружної газети».
- Спасибі, синку, - сказала вона, просльозившись. – Не зрадив, не зрадив ти мене!
А ще Галепа чудово малює і також чудово робить вироби з дерева. Знайде якусь химерну гілочку чи корінь деревця, придивиться до нього, помацає долонями й береться за роботу. І оживає в руках майстра дерево. І народжується з-під різця зразкові образи, древні історичні фігури.
У віршах А. Галепи звучать патріотичні мотиви любові до рідної землі, вірші про війну,
яка торкнулася автора вогняним крилом, ще малим хлопчиком він бачив спалені села, при-читання вдів і сльози сиріт-ровесників. Пам’ятає і тяжкі повоєнні роки. Його вірші – це відгук на болі сьогодення, вірші про кохання, сатиричні байки та бувальщини, пісні-марші, а також мемуари-спогади про рідну Мар’янівку та її працьовитих людей. Але як нестерпно стає боляче, коли згадуєш про ту страшенну для України дату – 1986 рік – Чорнобильська трагедія. Вірш « Зла тінь».
З-під пера автора виходять також пісні-марші, такі як « Стоїмо на чатах», « Долиною зеленою» і т. д. Але останнім часом віддає перевагу гумору: « Люди злиднями роздратовані, нас всюди обманюють, зобижають. Ми якісь злі, на все скаржимося. От мені і захотілося розвеселити, посмішити людей. А за одно – як зміг, викрити, сказати про негативне. Про хапуг, корупціонерів, нових українців, які прикипіли до нашого тіла, наживаються на нас». А які пронизливі, ліричні інтимні вірші! Його поезії треба читати-перечитувати, думати й задумуватись. Бо в них – висока громадянська позиція автора, біль його душі, глибокі роздуми про минуле й сьогодення, любов до людей і віра в краще майбутнє.
Куди б не закидала доля журналіста А. Галепу, завжди поряд з ним був образ рідної України, де « вирує пісня солов’їна, шумить пшениця золота».
Україна моя
|
Я долав континенти, океани, моря. Красивішого ймення не зустрів я у світі. Зоре ясная, рідна, Україно моя, Твої руки цілую, як калинові віти. Вирує пісня солов’їна, Шумить пшениця золота, під синім небом Україна, як храм висока і свята. Біла хатка замріяна у Шевченковім гаї, біла книжка Тараса – писання святе, біла вишня буяє в маї - розмаї, біле літо струмить і таке золоте! Вірним друзям і просто Чужим, придорожнім
|
Ти підносиш хліб-сіль І даруєш добро. І тече в твоїх жилах, Гарячих і ніжних Бори сфен і Славутич, і сивий Дніпро. Україно моя, Я не мрію, я дію, Я для тебе віддам все здоров’я своє. Ти повір, моя ненько, Я плекаю надію На добробут, на волю, На щастя твоє. Вирує пісня солов’їна, Шумить пшениця золота, під синім небом – Україна, як храм висока і свята.
|